Інфляція в Україні прискорюється не через помилки уряду чи Нацбанку, а через війну, залежність від імпорту та структурні дисбаланси економіки. Пальне, енергетика, логістика і торговий дефіцит формують нову реальність, у якій класичні монетарні інструменти вже не дають швидкого ефекту.
Про причини роста цін і головні кроки для боротьби з інфляцією – у колонці голови фінансового комітету Федерації роботодавців України Богдана Данилишина для
В останній період увага громадськості прикута до цінової ситуації. Ціни в Україні сьогодні зростають не тому, що хтось у Кабміні чи Нацбанку "не догледів" один показник. Вони зростають тому, що країна живе у війні, залежить від імпортного пального, працює в умовах зруйнованої енергетики, дорогих логістичних плечей і нервових очікувань бізнесу та населення. У березні 2026 року інфляція прискорилася до 7,9% у річному вимірі, а за місяць ціни зросли на 1,7%. Головний внесок у цей стрибок дало пальне: інфляція пального сягнула 23,4% р/р, що НБУ пов’язав із війною на Близькому Сході та подорожчанням нафти. Це одразу потягнуло вгору і транспортні послуги.
Це означає просту річ: цінову стабільність в Україні не можна забезпечити лише обліковою ставкою. Так, НБУ вже зробив свій крок – 19 березня 2026 року він зберіг облікову ставку на рівні 15% і прямо заявив, що за посилення інфляційних ризиків готовий навіть до жорсткіших дій. І ще більше, станом на 1 квітня міжнародні резерви України становили майже 52 млрд доларів, чого, за оцінкою Нацбанку, достатньо для підтримання стійкості валютного ринку та фінансування 5,5 місяця майбутнього імпорту. Це важливий ресурс для стримування курсових і, відповідно, цінових шоків.
Крім того, фундаментальна причина української інфляції – це торговий дефіцит обсягом 55 млрд. доларів на рік, який розширюється з кожним місяцем. Торгові дисбаланси провокують локальні стрибки цін на певні групи товарів. Дефіцити доводиться компенсувати імпортом. Систематичне покриття дефіцитів імпортом рано чи пізно призводить до девальвації гривні, а звідси і до нового кола інфляції.
Але правда ще й у тому, що монетарна політика сама по собі не здатна здешевити бензин, відновити енергетику чи зібрати врожай. Коли уряд намагається боротися з інфляцією виключно адміністративним натиском, він лікує температуру, а не хворобу. Саме тому широке ручне заморожування цін було б хибним шляхом. Міністерство економіки прямо зазначає, що ціни на нафтопродукти в Україні не підлягають державному регулюванню, а сам ринок є повністю залежним від імпорту, тож світові коливання неминуче передаються у внутрішні ціни. Натомість АМКУ вже почав перевіряти причини подорожчання світлих нафтопродуктів і окремо втручався в ситуацію з цінами на цукор. Це і є правильна логіка: не показова "заморозка", а жорсткий контроль за конкуренцією і маржею там, де ринок може зловживати кризою.
Тому перший рецепт стабілізації цін – не допустити розбалансування курсу та інфляційних очікувань. Україні не потрібна ані нова хвиля девальваційних страхів, ані передчасне дешеве гривневе "полегшення", яке через кілька місяців повернеться подорожчанням у магазинах. Політика керованої курсової гнучкості, до якої НБУ перейшов у жовтні 2022 року, у воєнних умовах залишається мало виправданою: курс не має бути штучно закляклим, але й не може бути джерелом нервового шоку для імпортерів, виробників і споживачів. Поки інфляція пришвидшується, головне завдання НБУ – не "допомогти всім дешевими грошима", а втримати довіру до гривні, яка з 2022 року девальвувала майже на 61%.
Другий напрям – паливна безпека як складова антиінфляційної політики. Коли дизель дорожчає на 15–25% за короткий період, як це фіксувалося на початку березня у матеріалах Мінекономіки, дорожчає майже все: перевезення, хліб, молоко, будматеріали, комунальна логістика. Саме тому уряд має діяти не через цінові заборони, а через диверсифікацію імпорту, прискорення прикордонних процедур, формування мінімальних страхових запасів, адресну підтримку критичної інфраструктури та транспортних перевізників. Пальне в умовах війни – це вже не просто товар. Це нервова система економіки.
Третій напрям – збільшення пропозиції продовольства. НБУ у березневому коментарі показав дуже важливу деталь: ціни на свинину та курятину сповільнили зростання завдяки збільшенню пропозиції імпортної продукції, овочі "борщового набору" були суттєво дешевшими за торішні через розпродаж запасів, а гречка, навпаки, дорожчала швидше через низький урожай. Це означає, що на продовольчому ринку працює не магія, а баланс дефіциту і пропозиції. Отже, антиінфляційна політика держави має починатися не з грізних заяв, а з дешевших кредитів на овочесховища, теплиці, переробку, підтримку тваринництва, страхування агровиробників та швидкого відкриття імпорту там, де виникає короткостроковий дефіцит. Але де стимулювання внутрішнього ринку, внутрішньої конкуренції серед вітчизняних виробників, яка і має сприяти формуванню відповідних цін.
Четвертий напрям – енергія і собівартість. Нацбанк ще в січневому інфляційному звіті попереджав, що руйнування в енергетиці тиснутимуть на ціни і через ринкові, і через адміністративні механізми, а бізнес ще довго перекладатиме у ціни витрати на енергоавтономність. Це означає, що боротьба з інфляцією це також швидке відновлення енергооб’єктів, підтримка розподіленої генерації, кредитування енергоефективності для малого й середнього бізнесу та зрозуміла тарифна політика без шокових рішень. Дешева енергія – це завжди сильніший антиінфляційний інструмент, ніж десятки гучних нарад про "необґрунтоване зростання цін".
П’ятий напрям – сильний і швидкий АМКУ. У воєнній економіці ринки легко стають "зручними" для мовчазних узгоджень, прихованого підвищення маржі і перекладання будь-якого шоку на споживача. Якщо Комітет уже займається пальним, цукром, енергетикою та іншими чутливими секторами, то це треба перетворити на системну практику: регулярний публічний моніторинг цінових ланцюгів, аналіз оптової та роздрібної націнки, швидкі рекомендації, а в разі змови – не попередження, а штрафи й примусові корекції поведінки на ринку. Під час війни конкуренція – це не абстрактна теорія, а один із механізмів соціальної безпеки.
Або відновити роботу Державної цінової інспекції, яка б займалася відповідним моніторингом.
Шостий напрям – не загальне заморожування цін, а адресний захист людей. Найбідніші домогосподарства найбільше страждають не від індексу інфляції як такого, а від подорожчання базових речей: їжі, транспорту, ліків, комунальних послуг. Тому державі потрібні не універсальні дотації "для всіх", а точкова підтримка тих, для кого кожна гривня в магазині є ударом по виживанню. Інакше ми отримаємо класичну українську помилку: бюджетні гроші буде розпорошено, а соціальна напруга не зменшиться.
Нарешті, найважливіше. Ціни стабілізуються не тоді, коли влада починає нав’язувати свої ідеї бізнесу, а тоді, коли в країні з’являється передбачуваність. Передбачуваний курс. Передбачувана податкова політика. Передбачувані правила на ринку пального. Передбачувана логістика. Передбачувана енергетика. Передбачувана конкуренція. Всі розуміють, що в умовах війни це надважке завдання. Але до цього потрібно прагнути. НБУ прогнозує, що інфляція за підсумками 2026 року становитиме 7,5%, у 2027 році знизиться до 6%, а до цілі 5% повернеться у 2028 році. А потім знову змінить горизонт політики. Але це станеться не автоматично, а лише за однієї умови: коли монетарна стриманість Нацбанку буде підкріплена сильною економічною політикою уряду, а не замінена нею на словах.
Україні сьогодні потрібна не кампанія боротьби з цінниками. Потрібна стратегія зниження собівартості життя. І саме це має стати новою мовою економічної політики.