Після закінчення Другої світової війни, все світове товариство проголосило «ніколи знову» і почало шукати шляхи втілення цього девізу на практиці. Більшість людей незабаром погодилися, що ключ до забезпечення сталого миру полягає в тому, щоб зробити війну невигідною, шляхом поглиблення міжнародного співробітництва та економічної взаємозалежності. Це безпосередньо призвело до створення ЄС.
Ідея про те, що торгувати вигідніше, ніж воювати, добре працює в Європі. Вона допомогла забезпечити безпрецедентний період миру на більшій частині континенту. На жаль, багато європейських політичних лідерів зробили неправильний висновок із цієї історії успіху та припустили, що той самий принцип можна застосувати до відносин з Росією. Про це пише
Зокрема, Німеччина витратила роки на розширення зв’язків у енергетичному секторі з Росією, помилково вважаючи, що ця прибуткова торгівля послужить пом’якшенню агресивних інстинктів Росії.
Німеччина не була єдиною в таких думках. Багато європейських країн із задоволенням ігнорували постійний поворот Росії до авторитаризму за Володимира Путіна, доки вони могли забезпечити дешеве постачання енергії та інші фінансові угоди. Більшість з них були, насамперед, стурбовані тим, щоб заробити гроші, але багато хто також бачив поглиблення економічних зв’язків, як страховку від будь-якого відродження російського імперіалізму. Тепер зрозуміло, що це був катастрофічний прорахунок.
У той час, як західний світ був зайнятий повторенням мантри «ніколи знову», путінська Росія дедалі більше сприймала зовсім інші почуття. З перших років свого правління, Путін активно відроджував у російському суспільстві затяжний антагонізм по відношенню до Заходу часів холодної війни. Він також перетворив традиційне благоговіння перед радянською роллю в розгромі нацистської Німеччини на щось схоже на державну релігію, з власними догмами, єретиками, ритуалами та святами. Люди по всій Росії незабаром почали повторювати грізне гасло «ми можемо зробити це знову». Тоді, як радянські війська колись пройшли до Берліна та окупували пів-Європи, сьогоднішня Росія тепер погрожувала Заходу, за допомогою комбінації економічних, інформаційних, кібернетичних і, якщо необхідно, військових засобів. У цій конфронтаційній атмосфері, віра Європи, в пом'якшувальний вплив міжнародної торгівлі, сприймалася Росією як фундаментальна слабкість. Якщо дивитися з боку Кремля, прибутковість зростаючих економічних зв’язків Європи з Росією, насправді, сприймалася як зелене світло для Москви, щоб проводити політику агресії проти третіх сторін, не боячись наслідків.
Члени російського істеблішменту залишалися переконаними, що хоча їхні західні колеги насолоджувалися виголошенням ідеалістичних промов, зрештою ними керувала набагато низька жага грошей. Ця зневага Росії до так званих західних цінностей, була ще більше посилена досвідом, зокрема непристойно швидким вимаганням повернутися до звичайного життя, після вторгнення Москви до Грузії у 2008 році. Те ж саме сталося після анексії Росією Криму в 2014 році та вторгнення на схід України.
Сприйняття Росією слабкості та лицемірства Заходу, безпосередньо, проклало шлях для повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року. Москва очікувала, що Захід голосно захищатиме вторгнення, перш ніж покірно прийняти нові геополітичні реалії та відновити економічну співпрацю з Росією. Виходячи з попереднього досвіду, це було цілком розумне очікування. Схоже, Кремль був абсолютно здивован, коли західні лідери запровадили безпрецедентні санкції та коли європейські країни почали працювати над тим, щоб різко зменшити свою залежність від імпорту російської енергії. Однак, для України, ця демонстрація рішучості прийшла надто пізно, щоб запобігти руйнівним наслідкам вторгнення.
Трагедії злочинного вторгнення Росії, можна було б уникнути, якби Захід надіслав Москві недвозначне повідомлення про те, що часи імперської агресії минули. Натомість, надто багато довіри приділялося здатності поглиблення економічних зв’язків, для стримування міжнародної агресії, тоді, як відступ сучасної Росії до імперіалізму старого стилю не сприймався достатньо серйозно.
Невдачна дипломатія, заснована на торгівлі, також актуальна щодо Китаю. Економічні зв'язки між Пекіном і Заходом часто характеризують як взаємозалежні, дехто стверджує, що це робить будь-яке серйозне погіршення відносин малоймовірним. Той самий аргумент іноді застосовують до Китаю та Тайваню, які мають міцні економічні відносини, незважаючи на політичну напругу. Однак, цю помилкову логіку вже виявила невдала політика Заходу, щодо Росії.
Принаймні публічно, Китай оголосив про нейтральну позицію, щодо російського вторгнення в Україну. На практиці, Китай пожинає плоди тісних зв’язків із ізольованою Росією, водночас уникаючи будь-якого санкційного тиску з боку Заходу. Незалежно від результату в Україні, Пекін виграє. Перемога Росії зміцнила б Китай, а поразка Росії посилила б залежність Москви від Пекіна. Якщо Росії вдасться досягти хоча б часткової перемоги в Україні, наслідки для глобальної безпеки будуть катастрофічними. Західні лідери повинні посилити підтримку України, щоб запобігти такому результату та переконатися, що вторгнення Путіна завершиться рішучою поразкою.
Забігаючи вперед, стає зрозуміло, що хоча економічна взаємозалежність може допомогти зберегти мир між однодумними демократіями, такими як країни-члени ЄС, вона є абсолютно неефективною з точки зору авторитарних режимів, таких як путінська Росія. Замість цього, потрібні нові підходи, які віддають перевагу людським цінностям над торговими балансами чи фінансовими інтересами. Перш за все, Захід повинен позбутися наївних ілюзій, які готують основу для сьогоднішньої російської війни в Україні.
Також, важливо говорити з диктаторами мовою сили. Зрештою, це єдина мова, яку дійсно розуміють такі лідери, як Володимир Путін. Для Путіна та його колег-диктаторів, будь-які розмови про безпрограшні ситуації та взаємовигідну співпрацю сприймаються як ознака слабкості. Натомість, сучасний світ потребує іновацій, здатних накладати потужні санкції на країни, які порушують міжнародне право.
Цей процес має початися з України. Оскільки західні лідери продовжують формувати свою відповідь на триваюче вторгнення Росії в Україну, вони мають можливість побудувати нову систему міжнародних відносин, здатну стримувати майбутніх диктаторів від агресивної зовнішньої політики. Безпосередніми пріоритетами мають бути посилення санкцій проти Росії, різке збільшення військової допомоги Україні та конфіскація російських активів для фінансування процесу відновлення України. Зрештою, перемога України та поразка Росії стануть найбільшим стримуючим фактором для будь-яких авторитарних правителів, які планують власні агресивні війни.
