Весна 2024-го для багатьох українців насичена спогадами десятирічної давнини. Коли "зелені чоловічки" вже хазяйнували в Криму, а "невідомі" "ввічливі люди" лізли звідусіль – від Харкова до Одеси. Але попри те, що Україна на той час була значно слабкіша, ніж зараз, країні вдалося втриматися.
Про це пише УНІАН.
Бажання лізти у чужі справи – щось на кшталт вродженої функції у росіян. Водночас багато українців досі схильні обговорювати російську агресію з позиції "малоросів". Зокрема, ставлячи питання: "Чи вторглась би росія в Україну, якби в Україні, наприклад, був інший президент?". Хоча росія робить те, що робить, лише тому, що може…
Трохи історії
Після логічного і безславного розпаду СРСР росія продовжила впливати на колишні союзні республіки "на правах старшого брата". Іноді це були приховані впливи, а іноді імперські амбіції ставали настільки сильні, що і пряме втручання відбувалось. Причому друге – прямий наслідок першого.
Наприклад, фундамент для повернення Криму у міфічну "рідну гавань" росія намагалася закласти ще у перші роки після розпаду СРСР. Зокрема, ще 26 серпня 1991 року, за два дні після прийняття Верховною Радою України Акту проголошення незалежності України, прес-секретар президента РРФСР Бориса Єльцина, за його дорученням оголосив офіційну позицію росії щодо відносин із "союзними республіками": "РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів".
Цікаво, що "кордони" теперішньої лінії фронту фактично були окреслені в далекому 2004 році. Як пізніше визнав один із учасників анексії Криму, так званий народний мер Севастополя Олексій Чалий: "…у 2004-2005 роках ми вперше готувалися до перевороту в зв’язку із Помаранчевою революцією".
Нагадаємо, що тоді "під соусом" незгоди з результатами президентських виборів, на Луганщині, в Сєвєродонецьку, представники нині забороненої Партії регіонів (причому як місцевого, так і центрального рівня) вперше на офіційному рівні озвучили ідею проведення "референдумів" та створення такої собі "Південно-східної української автономної республіки", більше відомої як ПІСУАР.
Ставку на федералізацію України росія продовжувала робити й у 2014 році.
"Потрібно дати регіонам достатньо прав, можливість самостійно формувати свої бюджети та можливість часткового зовнішньополітичного самовизначення", - заявляв тоді радник президента рф Сергій Глазьєв.
Тобто, російська агресія в 2014-му і, тим паче, у 2022-му аж ніяк не була чимось спонтанним та несподіваним. Окупація Криму, проект "Новоросія" та подальший "Кидок мангуста" готувались дуже довго.
Інгредієнтами успіху росіян стало просування своїх людей на ключові посади в Україні, корупмування політиків та силовиків, тотальне зросійщення культурного простору і так далі. Але були і критичні прорахунки. Головним чином – недооцінка як українців загалом (якщо вірити російській пропаганді, нас взагалі не існує), так і українських еліт (які Кремль так довго "засівав", що сам повірив у тотальну проросійську позицію політикуму й бізнесу), а також невіра у можливість спротиву. Ці тези ще десять років тому підтвердив незламний нині Харків.
Народження та смерть "ХНР"
Використовуючи кримський рецепт м’якої окупації, закинутих в регіон заздалегіть диверсантів та, ймовірно, сподіваючись на проросійську на той час позицію керівництва міста та області, росіяни планували легко "взяти" Харківщину. Плани окупантів вражали фантастичністю.
Як зазначає у книзі "Миттєвості харківської весни" колишній міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, план окупації Харківської області в 2014-му році росіянами передбачав такі ключові заходи:
захоплення;
оголошення про встановлення нової влади та проведення мобілізації;
утримання;
поділ усіх озброєних формувань на міліцію (органи охорони правопорядку всередині) та армію;
інвентаризація військового майна, прискорена перепідготовка мобілізованих, розвідка та висування з метою захоплення Сумської та Полтавської областей.
У хворій уяві росіян допомогти їм в цьому мали "місцеві патріоти", а також залучені кадри з рф (саме вони курували місцевий антимайдан, про що в одному з інтерв’ю розповідав екс-голова Харківської ОДА Михайло Добкін). Та й російський прапор над Харківською ОДА 1 березня
Та не все сталося, як гадалося. Адже настрої у Харкові були аж ніяк не кримські.
22 лютого 2014 року антиукраїнський шабаш прихильників того самого ПІСУАРу, який цього разу відбувся в Харкові, не зумів перебрати на себе "всю повноту влади". Завадила багатотисячна акція євромайданівців, які не були налаштовані легко здатися і здати місто. Хоча стримувати сепаратистів на офіційному рівні ніхто не збирався.
Як згадував в
Далі були сутички у березні, зокрема бої на Римарській, про яку згадував в одному з інтерв’ю воєнний злочинець і бойовик "ДНР" Моторола (громадянин рф, мешканець Ростова-на-Дону Арсен Павлов). А 6 квітня на площі Свободи одночасно пройшли два мітинги - за федералізацію України та проукраїнський. Проросійські сепаратисти оголосили про створення "Харківської народної республіки", вчергове штурмували ОДА й зайняли будівлю. Та тріумф був недовгим: вже 8 квітня спецназ (як кажуть, з Вінниці), за 15 хвилин витурив антимайданівців з адміністрації.
"Добили" пікову активність сепаратистів ультрас. 27 квітня футбольні фанати клубів "Дніпро" та "Металіст" пройшли по Харкову спільним маршем. Вони скандували: "Одна, єдина, соборна Україна!" і співали свіжу кричалку фанів "Металіста" про те, що "Путін – Х**ло!".
Антимайданівці планували розібратись з цими нахабами, але натомість розібрались з ними та їх наметовим містечком. 28 квітня правоохоронці прибрали навіть натяк на нього.
Після цього проросійський протест зійшов нанівець. У сакральні для росіян травневі дати "захисники Леніна" нашкрябали до тисячі прихильників, а влітку 2014-го могли зібрати на мітинги хіба кілька десятків міських божевільних.
Звісно, всього цього могло не статися, якби в Харкові, як в Донецьку та Луганську, місцева влада лягла під росіян. Зокрема, мер Харкова Геннадій Кернес ще 7 квітня відкинув можливість проведення референдуму про федералізацію Харківщини. Як у 2021 році в інтерв’ю розповів підприємець Павло Фукс, і міська, і обласна влада в Харкові – Кернес та Добкін – були налаштовані антиукраїнськи. Але український (нині опальний) бізнесмен Ігор Коломойський змусив Кернеса змінити позицію.
"Чому на Харківщині не спрацював донбаський сценарій? Я вважаю, що одним з головних факторів стала позиція місцевих еліт. Еліти Донбасу, в основному, виявились зрадниками, які були за росіян, підігрували бойовикам, допомагали влаштовувати антиукраїнські заворушення та незаконні референдуми. В Харкові ситуація була іншою. Частина еліт теж була проросійською. Але була й значна частина еліт, які були налаштовані проукраїнськи, яка не підтримувала ідею "ХНР" … На початку подій і Кернес, і Добкін були налаштовані антикураїнськи, але Коломойському і Фуксу вдалося змусити Кернеса змінити позицію – Коломойський телефонував Фуксу, щоб Кернес не проводив у Харкові сепаратистський з’їзд... На цьому тлі Добкін з Кернесом і посварились", - зазначав у своєму блозі політичний оглядач Денис Казанський.
"Одеська народна республіка", якої не було
Гаряче навесні 2014-го було і в Одеській області. Тут, правда, все почалося ще наприкінці січня, коли біля місцевої ОДА вперше зустрілися активісти Євромайдану та проросійськи налаштовані прихильники Партії регіонів. Потім сутички продовжились у лютому. Далі протистояння загострилося у березні…
Мітинги проросійських організацій, влаштовані не без участі представників російської федерації, вимоги референдуму за надання Одесі автономії, штурми будівлі обладміністрації… Як згадував за кілька років потому відомий одесит, український художник Олександр Ройтбурд
До речі, коли 16 квітня 2014 року в Інтернеті з’явилося оголошення про створення "Одеської народної республіки", від нього відкараскались навіть представники одеського антимайдану. Креативні одесити, висміюючи "прапор "ОНР"" створили прапор "Республіки Привоз".
Проте, як розповідав Ройтбурд, остаточною крапкою "руській весні" в Одесі стала пожежа в Будинку Профспілок 2 травня. І хоча російська пропаганда багато років продовжує носитись з цією датою, як з писаною торбою, розповідає про "звірства київського режиму", натякаючи, що ця трагедія – справа рук тих, хто був і є налаштований проукраїнськи,
Та чи справді лише громадянський спротив (причому, значна частина громадян в Одесі не відкидає своїх прорадянських поглядів) зупинив "Новоросію" на півдні України? Але у Південній Пальмирі навіть влада, яку важко назвати проукраїнською, не надто поспішала стати недоросійською.
І головною причиною, знову ж таки, можна назвати небажання місцевих бізнесменів (вони ж – влада) входити до складу якоїсь "республіки", отримати міжнародні санкції, а "бонусом" ізоляцію від міжнародних торгових шляхів, і, врешті, втратити усі "плюшки", які роками вдало використовували для розбудови власних бізнесів. Тобто, мова не йде про патріотизм. Мова, скоріше, про типовий одеський прагматизм.
Зрештою, перед очима був приклад Придністров’я, "влада" якого перебуває саме в такій міжнародній ізоляції, намагається мати не стільки російські, скільки українські чи молдавські паспорти, реєструвати бізнеси, знову ж таки, в Україні та Молдові, та й мати затишні куточки для життя у цих країнах, а не в "процвітаючій" ПМР.
Народження "ЛНР" та "ДНР"
А от еліти і регіональна влада на Донбасі в 2014-му виявились не такими далекоглядними. Попри те, що у минулому чи не всесильний лідер фракцій Партії регіонів у парламенті Олександр Єфремов переконував, що схід України не повторить історію з Кримом, кримський сценарій росія реалізувала тут мінімальними силами. Інгредієнти ті самі: прикормлена місцева правляча еліта, більшість силовиків і м’яка окупація, що сприяла домінації проросійських політичних сил.
Цікаво, що після втечі Януковича – президента сходу, "свого хлопця" – і місцеві князьки, і, у більшості, місцеві мешканці – увесь гнів направили не на нього, а на нову "київську владу". Одні палили опудала Арсенія Яценюка, Олега Тягнибока та Віталія Кличка на площах, називаючи їх "фашистами". Інші підтримали рішення про федералізацію України. А силовики просто відмовлялись виконувати накази центральної влади.
Серйозно протидіяти цьому було нікому – на перших ролях в регіоні були віддані ідеалам "руського міра" персонажі. А народний спротив не мав тієї підтримки, яку свого часу отримав Майдан у Києві – підсилення людьми з однаковими цінностями з різних куточків країни.
13 березня 2014 року мітинг "Донецьк – це Україна" зібрав кілька тисяч прихильників Революції Гідності, однак вони зазнали жорстокої розправи. Тоді загинув активіст, член партії "Свобода" Дмитро Чернявський. Фактично його смерть стала точкою відліку "руської весни" на Донбасі – регіоном прокотилася хвиля захоплень адміністративних будівель, за місяць, у квітні, у Слов’янськ зайшли російські "зелені чоловічки" (тоді "невідомі") на чолі з Ігорем Гіркіним (Стрєлковим), а ті, хто не хотів бути під російським чоботом, зазнавали страшних тортур і катувань, були покалічені або вбиті, навіть попри те, що розмовляли російською мовою...
Цікаво, що "народні республіки", які виникли на Донеччині та Луганщині, не надто й народні. За даними опитування Київського міжнародного інституту соціології, у 2014 році більшість мешканців Донбасу не хотіли приєднання до рф. Проте, як зазначив соціолог Володимир Паніотто "30% дали лідерів та зброю, а російські політтехнологи й диверсанти все організували"…
Країні потрібні… авторитети
Чи могло бути інакше? Як розповідав в одному з інтерв’ю колишній секретар РНБО та в.о. президента України Олександр Турчинов, після втечі Януковича парламентська коаліція вирішила спробувати "використовувати авторитетних бізнесменів для того, щоб швидко наводити лад в регіонах": "Мені внесли пропозицію призначити на Дніпропетровську область Ігоря Коломойського (автора цієї концепції, - УНІАН), а на Донецьку область – Ріната Ахметова, який користувався серйозним авторитетом в регіоні".
За словами Турчинова, він зустрівся з обома бізнесменами і попросив їхньої допомоги – і фінансової, і в придушенні проросійських сепаратистів на сході країни.
"Рінат Ахметов сказав, що не готовий це робити, тому що сильно любить Донбас і "не допустить, щоб на його руках була кров його земляків". Я пояснював, що крові може бути значно більше, коли зараз не локалізувати, коли зараз не придушити заколот. Але він зайняв позицію, що "я не буду займатися придушенням цих людей, тому що вони просто обдурені, вони дезінформовані…", – згадував Турчинов.
Як розповідав в одному з інтерв’ю Денис Казанський, на початковому етапі еліти Донбасу могли інакше визначити розвиток подій, адже мали відповідні важелі: "Натомість, на мій погляд, вони захотіли використати цю стихію, не розуміючи, наскільки далеко все може зайти. А потім, коли вони оговталися, вже було пізно".
Пізніше Ахметов безрезультатно брав участь у переговорах з бойовиками, але Донецьку ОДА очолив інший підприємець, проте не такий впливовий в регіоні – карикатурний Сергій Тарута. Ахметов, зрозумівши, що втратив можливість впливати на події в своєму рідному Донецьку, віддав наказ своїм, на той час ще контрольованим ним підприємствам, гудіти – вмикати двічі на добу заводську сирену, "щоб продемонструвати, що ми не згодні" (приблизно з такими беззубими формулюваннями найбагатший український мільярдер, що на той час уже втік до Києва, та менеджмент його підприємств коментували у той час своє бачення подій і свою історичну роль у них). Через цю дивну ініціативу за Рінатом Леонідовичем у ті часи міцно закріпилось прізвисько "Гудок".
На відміну від колеги по олігархічному цеху, Ігор Коломойський на початку березня 2014 року очолив Дніпропетровську обласну державну адміністрацію.
Попри специфічність призначення фронтмена неформальної бізнес-групи "Приват" та його оточення на керівні посади в області, що межувала з розбурханим Донбасом, вклад Коломойського і його команди в утримання українського Сходу став китичним і суттєвим. Обіцянка виплачувати за кожного переданого в ОДА російського диверсанта по 10 тисяч доларів, грошові винагороди за підбиту ворожу техніку, ідея конфісковувати майно прихильників сепаратизму та побудувати укріплену стіну вздовж кордону з Росією... Так, щось на той час виглядало фантастичним, щось так і не втілилось у життя, але дещо – було блискуче реалізовано і зупинило на той момент розповзання "російської чуми" на захід від Донецька і Луганська.
Так, у квітні 2014 року на Дніпропетровщині почали формуватися загони добровольців "Дніпро", згодом з’явився батальйон "Донбас", далі - "Айдар" та інші… Спонсорами добробатів була група бізнесменів-чиновників на чолі з Ігорем Коломойським.
Добробати взяли на себе перший удар російської агресії на Донбасі та зупинили "російську весну" 2014 року. Спочатку вони виконували роботу з виявлення диверсантів, а невдовзі з’явилися і на фронті, звільнили уже захоплений росіянами і сепаратистами Маріуполь (два найбільших підприємства якого – легендарна "Азовсталь" та ММК Ілліча – належали, при цьому, "пасивному" на той час Ахметову). Поступово добровольчі батальйони інтегрувалися до структури Збройних сил, оновивши їх, та Нацгвардії.
На жаль, здійснена у той же момент спроба відіграти ситуацію на Донбасі, вибивши росіян і сепаратистів з межі кордонів України, не виявилась до кінця вдалою: побачивши перші успіхи українців на фронті, Кремль суттєво збільшив свою військову присутність на території України, у великих кількостях надіслав на окуповані території важкі озброєння і сучасні засоби ППО (одним з наслідків чого і стало збиття російськими терористами
…росія робить те, що робить, лише тому, що може. Але збудована за сталінськими лекалами недоімперія путіна помилилась, бо повірила у власну пропаганду, переоцінила свої сили, свою роль як "наддержави", свій вплив як "метрополії" та залежність від неї "колоній". російська федерація сама перетворилась на відвертого васала Китаю, побираючись і виклянчуючи зброю у клубі міжнародних вигнанців на кшталт Північної Кореї чи Ірану.
Натомість Україна демонструє, що встояла в 2004-му, встояла в 2014-му, встояла в 2022-му. І стоятиме далі.
Тетяна Урбанська, Ярослав Конощук
