Чому голод 1932-1933 років був геноцидом, як його організовувала радянська влада, скільки насправді було жертв та чому світ довго заплющував очі на трагедію, – в інтерв’ю
Понад 90 років тому Україна пережила одну з найбільших трагедій у своїй історії. Голодомор 1932-1933 років забрав мільйони життів і назавжди змінив українську націю. Голод охопив усі регіони України, які тоді входили у склад СРСР. Радянська влада насильно вилучала останні харчі в селян, аби виконати нереальний план хлібозаготівлі, й за допомогою голоду упокорити неугодних українців.
"У комуністичній пропагандистській термінології це називалося "війна за врожай на соціалістичному фронті". Тогочасні медіа створювали пропагандистську підтримку цьому процесу – писали, що комуністи "борються з куркулями за краще майбутнє", – розповідає завідувач відділу дослідження геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів Національного музею Голодомору-геноциду, доктор філософії в галузі історії Михайло Костів.
В Україні щорічно в останню суботу листопада вшановують пам’ять жертв Голодомору, цьогоріч роковини припадають на 22 листопада.
РБК-Україна розпитало Михайла Костіва, хто насправді винен у трагедії 1932-1933 років, скільки українців стали жертвами Голодомору та чому сучасні нащадки мають пам’ятати про цей страшний злочин СРСР.
Три голоди за пів століття: як радянська влада винищувала українців
– У ХХ столітті українці пережили три страшні голоди 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років. Які відмінності між цими трагедіями?
– У 1921-1923-х та 1946-1947-х був масовий штучний голод, а у 1932-1933 роках – Голодомор-геноцид. Спільна риса цих трьох голодів – вина влади. Якби вона не вилучала у населення продукти, такої страшної смертності не було б.
Якщо брати відмінності, то у 1921-1923-ті та 1946-1947-ті певним "виправданням" для радянського режиму був період повоєнної розрухи. Кліматичний фактор не був ключовим, бо засухи були циклічним явищем і в період до більшовиків селяни намагалися до них готуватися – робили запаси.
Специфікою голоду 1921-1923-х було те, що радянський режим частково визнавав факт голоду. Навіть в той час були доволі значними кампанії для збору допомоги голодуючим, щоправда більше йшлося про територію Поволжя, незважаючи на те, що масштаби голоду, зокрема на півдні Україні, були схожими.
Також під час голоду 1921-1923 років більшовики дозволили міжнародну продовольчу допомогу для голодуючих. Організацій, які її надавали, було декілька. Натомість в 1932-1933 років в СРСР заперечували факт голоду, що унеможливлювало і допомогу з-за кордону. Така ж ситуація була і в 1946-1947 роках.
– Голод 1932-1933 років Україна і ще низка країн визнали Голодомором-геноцидом. Як саме політика радянської влади була спрямована на винищення нашої нації?
– Автор терміну "геноцид", польсько-американський юрист Рафал Лемкін, на початку 1950-х років у статті "Совєтський геноцид в Україні" ширше подивився на всю сталінську політику і визначив чотири "удари" по українству задля знищення нашого народу. На його думку, знищення голодом – це тільки одна із складових злочину геноциду.
За Лемкіним, першим ударом стало знищення "мозку нації", тобто інтелігенції: вчителів, науковців, інженерів – людей, які могли очолити селянську масу, а також досягати значних успіхів в інтелектуальному та творчому плані.
Другий елемент геноциду – знищення церкви, яку Лемкін метафорично називає "душа нації". Йдеться про Українську автокефальну православну церкву, яку СРСР знищив на початку 1930-х, а після радянської окупації заходу України – і греко-католицьку церкву. Для селян та інтелігенції церква була ідеологічною альтернативою: чи підкорятися командам радянської влади, чи опиратися на загальнолюдські моральні цінності, які несе християнство.
Третій удар припав на "тіло нації", тобто селянство. В 1920-х роках більшість населення України були селянами, які працювали на своїй землі, що було основною сферою їхньої зайнятості і, відповідно, головним джерелом для забезпечення сімей. Їх спершу почали зганяти у колгоспи, а 1932-33 роках - фізично винищили голодом.
Четвертий етап геноциду – переселення людей, коли розмивався національний склад України. Зокрема, у вимерлі села завозили людей з Росії, Білорусі, інших частин СРСР, а українців депортували в північні та східні регіони СРСР.
За концепцією Рафала Лемкіна, не тільки голод є геноцидом: це набагато ширша політика з винищення, упокорення українців і перетворення їх на слухняних гвинтиків радянської системи, матеріалу для побудови імперії.
– Якими були передумови Голодомору?
– Передумовою голоду 1932-1933 років стала колективізація, коли селян змушували здавати все своє майно в колгосп, а тоді працювати нібито на його благо. Другою передумовою було розкуркулення. Найбагатших селян знищували, бо ті, говорячи мовою радянської пропаганди, "експлуатували звичайних людей".
Під таку нібито економічну акцію забирали майно і землі у заможних селян, а їх самих депортували на Північ або просто за межі села, де вже не було родючих земель і складно було господарювати.
Насправді ж це була політична акція, бо тавро куркуля часто давали, не зважаючи на майновий стан селянина. Його могли "прописати" за прояв непокори владі, агітацію проти вступу в колгосп, захист церкви від знищення. Іноді приводом внесення у списки розкуркулення могла бути особиста неприязність активістів.
Депортації були страшним знущанням: людей зганяли на залізничні станції, де ті могли по декілька тижнів чекати у непристосованих умовах, коли їх повезуть на північ. Багато людей помирало через ці нестерпні умови. Це була абсолютно злочинна політика.
– Хто став головним організатором Голодомору?
– На чолі держави стояв Йосип Сталін, і саме він курував усі процеси – ми бачимо це з архівних документів. Наприклад, злочинний намір винищення та насильства Голодомор ілюструє переписка Сталіна і Кагановича з приводу закону про "п'ять колосків".
7 серпня 1932 року в СРСР видали постанову про охорону та зміцнення соціалістичної власності. Її навіть публікували у виданнях кримінального кодексу. Згідно з нею, голодних селян могли ув’язнити на 10 років чи навіть розстріляти за те, що вони зрізали колоски на полі, яке ще кілька місяців тому обробляли як господарі-власники.
У серпні-вересні 1932-го Сталін пише Кагановичу, що це добрий закон і він працюватиме, а інакше можна втратити контроль над Україною. В цих документах прослідковується, що мета керівництва СРСР було "закручування гайок", наслідком чого стали мільйонні жертви.
Крім організаторів, я б ще згадав виконавців, які курували процес хлібозаготівель на місцях. Для України був встановлений план. Кожна область, район, колгосп мали здати певну кількість зерна та інших продуктів.
Процес виконання хлібозаготівельного плану перетворився на воєнізовану насильницьку кампанію. Хлібозаготівельні бригади часто зі зброєю вривалися в оселі і часто забирали будь-які харчі.
Серед головних винуватців Голодомору, крім вищезгаданих, є й Косіор, Постишев, Чубар, Балицький, Хатаєвич та інші. Кожен на своєму напрямку забезпечував створення умов, несумісних з життям.
– Голод у 1932-1933 роках охопив усі регіони України, які входили у склад СРСР. Які з них постраждали найбільше?
– Найбільше постраждала частина України, яка віддавна славилася родючими ґрунтами. Це Черкащина, Київщина, Полтавщина, Поділля, Харківщина. З тих документів, які я переглядав, можу виділити абсолютно страшні картини смертності від голоду, наприклад, на Черкащині і на півдні сучасної Київської області.
Багато в чому схожа картина була і на півдні України – у степових районах. Тут через природні умови ще тяжче було дістати сурогати їжі, що, знову ж таки, призводило до масової смертності. А в північних регіонах, на Поліссі, де більші площі займають ліси, смертність від голоду була дещо меншою. Як одну з причин такої відмінності у рівні смертності дослідники вказують простішу доступність сурогатів, які можна було вживати в їжу: жолудів, каштанів тощо.
Методи виживання: як українці рятувалися від голоду
– Зі свідчень очевидців знаємо, що українці в голодні часи були змушені їсти лободу, кропиву і навіть кору дерев, аби вижити. До яких ще заходів вдавались, щоб врятуватись?
– Виживання часто залежало від локальних умов. Пригадується історія одного зі свідків про те, що його сім’я вижила завдяки жому, який можна було дістати на цукровому заводі.
На Донеччині люди, коли зрозуміли, що в них забирають всі харчі, йшли в міста працювати за пайок на промислових об'єктах і шахтах.
Частина людей намагалися виїхати у Білорусь і Росію. У 1932 році це було ще можливо. Є лист білоруських робітників до керівництва Комуністичної партії України, де вони пишуть, що не розуміють, що відбувається: українці мають таку родючу землю, але при цьому ходять по вокзалах і ринках білоруських міст й намагаються обміняти свої особисті речі на продукти.
Вже у січні 1933-го в СРСР видали постанови, які ізолювали територію голоду і не дозволяли українцям виїжджати в Росію, Білорусь чи інші країни. Тоді кордон між Радянським Союзом і Польщею проходив по річці Збруч, із Румунією – по Дністру. Ці кордони СРСР пильно охороняли радянські прикордонники. Проте одиницям усе-таки вдавалося втекти з СРСР, й подекуди ці люди ставали джерелом інформації для матеріалів про голод, які виходили в іноземній пресі.
– Наскільки були поширені випадки канібалізму?
– Дослідження цієї теми часто базуються на спогадах очевидців, хоча радянська система фіксувала такі випадки – щодо них відкривали кримінальні справи. В архівах Міністерства внутрішніх справ України збереглося понад тисячу справ про випадки канібалізму. Але в одній могло йтися і про вбивства кількох людей.
Ще майже тисячу справ знищили в 1950-х роках. Архівісти кажуть, що є певна закономірність: збереглися ті справи, фігурантів яких засуджували на триваліші терміни покарання.
Є й інші джерела – наприклад, коли про випадки канібалізму районне керівництво доповідало обласному, далі – республіканському та керівництву КП(б)У. Так формувалися своєрідні звіти. На основі комплексного вивчення документів можемо говорити про кілька тисяч випадків канібалізму.
– Наскільки масовою була смертність серед дітей?
– Що меншою була дитина, то більшим у неї був ризик померти під час голоду. Великою трагедією того часу були дитячі будинки для сиріт, які перетворювалися на "табори смерті". Пристойного забезпечення у них не було. Мене вразили спогади очевидців про миргородський дитбудинок на Полтавщині, де навесні 1933-го діти виходили на подвір'я і рвали траву, щоб хоча б щось з’їсти. Вони просто намагалися вижити.
Облік смертей дітей із притулків навряд чи був точним. У Запоріжжі зафіксовані випадки, коли вихованців називали вигаданими іменами, часто на честь діячів, які підтримували комуністичний режим, і не тільки в Радянському Союзі, а й за кордоном – наприклад, Бернард Шоу (ірландський драматург заперечував факт Голодомору в Україні, – Ред.).
За однією з версій, у Запоріжжі померлих дітей закопували одразу біля цього будинку.
– За останніми підрахунками, яка кількість жертв Голодомору?
– Зараз учені говорять про щонайменше 4,5 мільйона жертв, але дослідження досі тривають. Смерть кожної людини – величезна трагедія, тож науковцям варто робити все можливе, щоб дослідити якомога більше імен невинно убитих людей, обставини їхньої смерті, місця масового поховання тощо.
Важливими документами, які дають відомості про імена жертв Голодомору, є офіційні записи РАГСів. По суті, це записи про реєстрацію смерті, які видавали в сільських радах чи у відповідних органах у містах. Таких записів маємо до 900 тисяч. Але з цієї статистики випали цілі райони, бо по них не збереглися дані.
У 2008 році тодішній президент Віктор Ющенко ініціював проект створення Національної книги пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років (видали 19 томів, – Ред.). Створені для цього редколегії змогли доволі оперативно підготувати матеріали. Пізніше деякі редколегії продовжили роботу. Зокрема, в Харківській області у 2018 році було видано ще один том книги.
Також важливими є свідчення очевидців, зібрані у різні роки. Люди розповідали про родичів, сусідів, однокласників, які померли від голоду. Вони розуміли масштаб цього злочину і важливість відновлення пам'яті про нього, хотіли, щоб хоча б імена загиблих збереглися, бо в офіційному, державному дискурсі в СРСР тема голоду не згадувалася.
Уже в останні роки існування СРСР в Україні почали створювати перші пам’ятні знаки жертвам Голодомору, зокрема на кладовищах. Тоді це була "жива пам’ять", бо багато людей особисто знали тих, хто загинув. Їм важливо було вшанувати жертв.
Загравання зі злом. Чому світ заплющував очі на злочини СРСР
– Голодомор 1932-1933 років набув колосальних масштабів. Як радянській владі вдавалося приховувати його від світу?
– Насправді тут складне питання, чи факт голоду в Україні був справді так прихований від світу, чи світ добре знав про ці події. Сучасні дослідження показують, що за кордоном було достатньо інформації про Голодомор. Тоді відбувалася своєрідна інформаційна війна: Радянський Союз подавав заяви, що голоду немає, а низка газет у Великій Британії, США, Франції й деяких інших країнах повідомляли, що в СРСР люди масово гинуть з голоду.
Переглядаючи іноземну пресу 1932-1933 років, можна знайти доволі багато інформації про Голодомор. Тому в західних країнах було відомо про голод.
– А хтось намагався допомогти українцям?
– Перші ініціативи з метою допомоги голодуючим та поширення інформації про голод були організовані громадськістю на західноукраїнських землях, які на той час входили до Польщі та Румунії. Коли почала доходити інформація про голод, там організували громадські комітети порятунку.
Вони поширювали інформацію про Голодомор і збирали продукти. Але Радянський Союз заперечував факт голоду і цю допомогу не приймав. В приватному порядку можна було надіслати посилку через магазини мережі "Торгсин" (назва походить від рос. "торговля с иностранцами", – Ред.). Це було доступно одиницям – людям які мали родичів за кордоном та підтримували з ними зв’язок через листування.
Громадські комітети, зокрема активістка Мілена Рудницька, намагалися порушити питання голоду в СРСР в Лізі Націй. На той час це була ключова міжнародна організація, але жодного дієвого рішення, яке б зупинило голод, вона не ухвалила.
Також тоді українцям намагався допомогти норвезький політичний діяч Йоган Людвіг Мовенкель. Він був авторитетом у європейських політичних колах, але йому це також не вдалося. До інформаційної кампанії долучився і віденський архієпископ Теодор Інніцер, а ще – німецький громадський діяч Евальд Амменде, який видав одну з перших книг про Голодомор ще у 1935 році.
Також в австрійській пресі він писав, що в Україні від голоду гинуть мільйони людей. Це навіть викликало реакцію у Радянському Союзі: там звинувачували німецьких та австрійських "фашистів" у поширенні неправди про СРСР і на противагу писали, що насправді австрійські робітники погано живуть, їдять собак і котів.
– В американській пресі виходили статті про голод в Україні. Чому ж Америка тоді не визнала Голодомор?
– Українці в Америці влаштовували масові демонстрації, щоб сказати, що їхні земляки в СРСР голодують. Конгресмен Гамільтон Фіш молодший на рівні Палати представників намагався порушити питання голоду та підготував проект резолюції, в якій йшлося про голод в Україні.
Однак саме в той період США і Радянський Союз встановлювали між собою дипломатичні зв'язки (їх встановили восени 1933-го). Тому дехто з українців в Америці скептично ставився до президента Франкліна Делано Рузвельта – його критикували за співпрацю з Радянським Союзом.
Наслідки крізь покоління: як Голодомор змінив українців
– Такі масштабні трагедії не проходять безслідно. Як Голодомор змінив портрет нації?
– Голодомор зробив українців набагато покірнішими владі, бо був чіткий приклад: якщо не підкоряєтеся, проти вас вчинять насильство, наприклад через вилучення продуктів чи репресії. Люди навіть своїм дітям і внукам боялися розповідати про сам факт голоду.
У свідомості людей заклалась думка, що від нас нічого не залежить, ми нічого не можемо змінити. Якщо протистояти владі, є велика ймовірність потрапити під репресії. Потрібно було зливатися з сірою масою, щоб вижити.
– Тобто радянській владі таки вдалося перетворити людей на маленьких гвинтиків системи?
– З одного боку, вона цього добилася, бо багато людей дійсно виконували накази радянської влади. З іншого боку, як показує історія України ХХ століття, було багато борців за незалежність, які пережили Голодомор. Яскравий приклад – Левко Лук'яненко. Він ділився спогадами, що його родина на Чернігівщині вижила завдяки тому, що закопала картоплю на стежці, і хлібозаготівельні бригади її не знайшли.
Тому маємо приклад, коли людина свідомо боролася проти Радянського Союзу, а потім ідеологічно - проти імперської політики Росії. Випадків, коли люди не стали гвинтиками цієї системи, було дуже багато.
– Росія досі не визнала факт Голодомору, не розкаялась…
– У них не тільки немає покаяння. Навпаки, вони продовжують агресивне заперечення цих подій. Очевидний приклад – знищення пам'ятників жертвам Голодомору на окупованих територіях, у Маріуполі, в Луганську, на Херсонщині. Це свідчить, що росіяни своїх помилок не бачать.
Замість того, щоб вирішувати внутрішні проблеми суспільства, керманичі в РФ живуть темою насильства, знищення, руйнації. Це ні до чого доброго не призведе, бо їхнє суспільство деформується.
– Що дає українцям розуміння трагедії Голодомору?
– Розуміння трагедії важливе. Одна з причин, чому відбувся Голодомор, полягає в тому, що українці не мали власної держави. Ці злочинні накази про знищення українців безпосередньо віддавали з Москви. І це перша основоположна річ. Коли чужий окупаційний режим може повністю контролювати ситуацію у твоїй країні, то можна сподіватися на найгірший розвиток подій.
Коли проводити паралелі між Голодомором і сучасною війною, бачимо, що накази віддають із тих самих кабінетів. Йдеться про різноманітні прояви геноциду. Коли говорити про особистісну складову, то, наприклад, убивство фермера Олександра Гордієнка багато в чому перегукується з Голодомором-геноцидом. Цей фермер хотів господарювати на власній землі, натомість росіяни його вбили (
